Один день у Львові
Відверто кажучи, головною метою цьогорічної подорожі до Львова були запечені равлики. У Tante Sophie їх чудово сервірують скибочками свіжого багету, які зручно і смачно вмочувати в гарячу трюфельну олію.
А келих вина до равликів перетворює будь-який день на свято! Сама лише думка про равликів у вершковому соусі примирює з необхідністю вибратись о п’ятій тридцять ранку із теплого ліжечка, із теплого купе (до речі, ви бачили ті чудові ковдри, м’які, легенькі та зігріваючі, якими оснастили нові вагони УкрЗалізниці?).
Отже, субота, шоста ранку, на привокзальній площі велелюдно, бадьоро і зимно, і я вже готова розміняти мрію про равликів на ще кілька годин сну, хоч на дерев’яній лавці.
До відкриття Світу Кави ще майже дві години, Старе місто солодко спить, і тільки заспані пасажири київського потягу сунуть вуличками в бік Оперного, Ратуші і Собору.
Найбільше о цій порі дивують львівські трамваї, які вщент набиті людьми! Повнісінькі вагони сунуть в обох напрямках — в центр і з центру. Куди люди їдуть у суботу о шостій ранку — молоді й не дуже? Ще й у такій кількості? Яка сила змогла витягнути їх із ліжка о такій порі? Загадка.
Де шукати прихисток морозним світанком у Львові? Над цим варто замислюватись заздалегідь, бо доведеться довго і безцільно тинятися темними вуличками у пошуку хоч якоїсь кави і теплого закутка. На крамницю Львівських круассанів у Старому місті нам просто пощастило натрапити!
Ще ніколи в житті я так не раділа відкритим дверям — там всередині було тепло, світло, варили каву і готували чай, а ще продавали гарячі круассани, а головне — там були вільні столики, хоч народу товклося багатенько.
Із вдячності навіть не стану нарікати на смак тутешніх круассанів, лише знайте, що і в Старому місті ще задовго до відкриття Світу Кави можна отримати порцію ранкових вуглеводів і зігріваючий імбирний чай.
Ближче до восьмої ранку ми таки дочовгали до Світу Кави (бо то святе, інакше це не подорож до Львова!), і тут вже досипали під гудіння кавової машини, овіяні ароматами подвійного еспрессо та з ложкою сирника у роті.
Ми відкрили для себе нового фаворита — тарт з лимонним курдом та пухнастою шапкою меренги. Здається, що тільки завдяки цьому кислющому курду ми нарешті прокинулись.
Ранній суботній ранок — це ідеальний час, щоб піднятися на вежу Ратуші і помилуватись краєвидами міста. Бо вже з дев’ятої ранку Ратуша відкрита для відвідувачів, а самих відвідувачів ще не набігло.
Тож не доведеться чекати у черзі, коли тебе пропустять до парапету зробити хоч-якесь селфі. Дертися вгору доведеться нескінченними сходами, тож не прогавте можливості збалансувати круассани, сирники і тарти інтенсивним тренуванням.
Спуститися з небес під землю — шалений контраст! Копальня кави із підземною кав’ярнею — ще одне наше місце сили у Львові.
Тут так само темно, затишно, втаємничено, як і завжди, але все ж із часів нашого останнього візиту тут дещо змінилось — чашки, у яких подають запаяну каву (її «запаюють» спалахами вогню) тепер дуже швидко охолоджуються.
Вже за дві хвилини можна брати горнятки до рук і не обпекти при тому пальці.
Раніше я не звертала уваги на те, скільки елементів декору у Копальні присвячено постаті козака Юрія Кульчицього, який, якщо вірити місцевим міфами, начебто навчив віденців пити каву.
Що ж, нагадаю коротко, що у Віденському музеї кави вже давно спростували цю легенду, але якщо ви шукаєте красиву казку — чому б не продовжувати вірити в неї? Принаймні, і у Львові, і у Відні усі охоче переповідають байки про те, як Юрій-Георгій врятував Відень під час турецької облоги (оце правда), а потім відкрив знамениту кавову крамницю «Під блакитною пляшкою» (кав’ярня — історичний факт, але те, що нею володів Кульчицький і мав кавовий бізнес у Відні — вигадка).
До речі, у Львові є дуже симпатичний пам’ятник Кульчицькому у сквері на Друкарській вулиці, трохи осторонь Старого міста — його встановили якраз до 330-тої річниці визволення Відня.
І нарешті омріяні равлики!
Ми ретельно розрахували час, коли середньостатистичні туристи ще мандрували містом за ручку з екскурсоводом у пошуках цікавинок, тож у Tante Sophie була можливість вибрати кращий столик у вікна і на півтори години зануритися в світ печених равликів, рибного супу, жаб’ячих лапок і знову равликів.
Так, заради них варто було їхати до Львова, вилазити з ліжечка і мерзнути цілий ранок!
Прогулялися до букіністичного книжкового ринку під відкритим небом (під пам’ятником Івану Федорову біля Арсеналу) — це ще один обов’язковий ритуал кожної львівської подорожі.
Хоч я і не люблю борсатися в чужих читаних книжках, та роздивлятися і впізнавати знайомі обкладинки книжок «із дитинства» чи з «татової бібліотеки» дуже цікаво.
Ну, і дрібка платівок, старих іграшок, сервізів, ваз причаровують — головне не почати придивлятись у притул, бо то вже точно відстань в один крок від скуповування антикварного краму.
До речі, Львів неймовірно красивий, коли з вулиць трохи зникають літні тераси. Виявляється, за скупченнями парасольок і столиків ховаються чарівні мурали, вірші та міські фрески.
Цього разу ми взагалі не спокусились традиційними місцевими сувенірами у вигляді пакуночків кави, шоколадок чи настоянок, проминули повз стоси листівок та кераміки, але завітали до книгарні «Є» (вірте на слово, вибір книжок там більший, ніж у Києві! Не оминайте!) і до крамнички зі шкарпетками Dodo Socks — я вже уявила собі, як насамкінець дня у потягу вдягну на втомлені ноги тепленькі м’які шкарпетки і помандрую у них додому!
Надвечір — Вірменська церква і дворик із гранатом Параджанова на мурі, а ще вечеря в гостях у львівського вірменина та вірменського львів’янина Вадо у його стейк-хаусі Mons Pius.
Я ще ніколи в житті не їла такого смачного стейку з капусти, а соус із затаром до курча — це моя любов, бо все, чого торкається магічний пилок приправи затар — мій довічний фаворит!
А піднятися на дзвіницю Вірменської церкви і потонути на кілька хвилин у гудінні дзвонів вартує ста тисяч печених равликів, хоч дертися нагору доводиться у повнісінькій темряві — це трохи страшно і трохи незвично, але дуже-дуже по-львівські.
Як туди потрапити? То наш невеличкий секрет!
Тескт: Ольга Карі
Фото: Ольга Карі, Антон Лазутін