«Гід у капелюшку»: Софія Грабовецька

sofia1

Вона завжди по-київськи елегантна, усміхнена і носить капелюшки! Софія Грабовецька, засновниця екскурсійного проекту Walk and Talk, перетворює прогулянки звичними київськими маршрутами та буденними вулицями на натхнення та справжні пригоди. Про секретні улюблені куточки і дворики, про добрі навички гіда і вміння відпочивати, про капелюшки й новий вид дозвілля — екскурсії рідним містом ми поговорили із Софійкою за кавою і невеличкою прогулянкою.

sofia9

*

Думка про те, що я буду зайнята у туризмі, з’явилась у мене ще в старших класах — мені завжди подобалось краєзнавство. Коли я навчалась на історичному факультеті університету, мені випала нагода побути гідом у співпраці з рестораном Канапа: їхній арт-директор хотіла створити можливість для гостей ресторану дізнатися щось цікаве про Андріївський узвіз, тож шукала гідів: хлопця і дівчину, які б водили дві групи людей. Так народились наші з Лесем Якимчуком екскурсії «Анегли і Демони»: я водила «Ангелів», розповідаючи більше про церкви, історії кохання та благодійницво, а мій напарник — «Демонів», показуючи всякі «відьомські» місця Подолу та Узвозу. І після того я почала і сама показувати місто друзям, знайомим, купувати книжки, накопичувати знання. Навіть (а це був якраз третій курс університету) писала курсову роботу, присвячену київським неоготичним прибутковим будинкам. Згодом робота переросла у дослідження помешкань професорів Університету Святого Володимира (суч. Т. Шевченка). Правда, більшості тих будинків, що я досліджую, уже фізично нема, навіть фотографії їхні важко знайти. Переломний момент настав, коли я пішла працювати гідом для іноземців у Музей історії України. Якось я водила містом 80-тирічну німкеню: ми нікуди не поспішали, їй було все цікаво, здавалося, наче до мене приїхала рідна тітонька. І ось вона мене запитала: «Чому ти ніде не розповідаєш, що ти вмієш це робити?» І я подумала: «А справді, чому не розповідаю?» Так народився проект Walk and Talk.

*

У Києві ще нема такого, щоб натовпи туристів ходили — на жаль. Тому, чим більше з’являтиметься гідів, тим краще, бо ніша ця має перспективи і ще не заповнена. Коли іноземці починають гуглити «kyiv private guide», то, як правило, знаходять ескорт, і в цьому величезна проблема!

*

Водити збірні групові екскурсії — це хороша штука для заробітку, але не для розвитку. Я тричі на тиждень вожу збірні екскурсії, фактично розповідаю одне і те саме, і в результаті у мене нема часу сісти й почитати щось нове.

sofia5

*

— Ідеально, щоб в груповій екскурсії було не більше 15-ти людей. На жаль, агентства, які дають гідам групи, в цьому не зацікавлені: вони набирають по 30-35 людей, а це забагато! Коли навколо натовп, ви швидше втомлюєтесь, лише половина максимально добре чує гіда, і, як би голосно той не говорив, максимум, він може встановити контакт із 15-тьма присутніми. Половину групи мені навіть складно запам’ятати в обличчя! Проблемою також є те, що вулиці у старому місці не завжди такі широкі, як Хрещатик, і не скрізь зручно розмістити натовп. Прийшовши на таку екскурсію, ви потім будете залишати гіду відгуки: «Ви не тримаєте аудиторію!» Коли ви приходите з групою, де частина хоче слухати про мистецтво, частина — купувати сувеніри, ще частині хочеться почути міські легенди, а ще комусь треба в туалет або поїсти, то за три години ви самі вже почуваєтеся, як вичавлений лимон. Якщо ми робимо індивідуальну програму для вас, то тут вам і мистецтво, і поїсти, і випити кави, і легенду послухати — уся програма буде «під вас», якщо ж прийшли на загальну групову, то будьте готові гуляти «під шаблончик».

*

Добра навичка хорошого гіда — ніколи не спізнюватись. У мене був смішний випадок, коли гості, замовляючи екскурсію, запитали в мене: «А які гарантії, що ви прийдете?» Наступного ранку я прийшла, і ще 20 хвилин їх чекала! Насправді, найчастіше буває саме так, що гості запізнюються, не приходять і навіть про це не попереджають.

sofia10

*

Для гіда важлива здібність не стомлюватися, принаймні, не швидше, ніж гість. Важливі й голос, охайність, дружелюбність. А ще вміння бути дуже гнучким! Буває, я співпрацюю з агентствами. У такому випадку реально можу дізнатися про гостя за хвилини до початку екскурсії. Буває і так, що ті, хто замовляє екскурсію для когось — для клієнтів, родичів, друзів — навіть не знають, чого насправді хотілося б людині, для якої вони купують екскурсію. Одного разу мене навіть покликали на співбесіду до компанії, яка замовляла гіда для свого гостя. Ми визначили конкретний маршрут, присвячений найдавнішим пам’яткам Києва. Наступного дня я зустрічаюсь із гостем і питаю: «Щоб вам хотілось подивитись?» А йому всі ці давності взагалі не цікаві! Він хоче зовсім інше, він хоче туди, де ходять і відпочивають місцеві, він приїхав за своїм, а не за Софією Київською! І під таких гостей теж треба вміти дуже швидко підлаштовуватись.

*

— Взагалі з іноземцями легше працювати: їм все цікаво, вони відкриті, їх всім можна здивувати. З нашими в цьому плані складніше, бо люди починають казати: «А я тут був, тут мені не цікаво, я все тут бачив, нащо ви мене сюди привели?» І дуже важко буває довести, що ти зараз зможеш здивувати людину і показати їй те, чого вона ніколи не помічала на знайомій вулиці! І потім у кінці ж людина зізнається: «Справді, я цього навіть не бачив!»

sofia7

*

 Іноді при певних обставинах я можу провести 3 екскурсії на день. Проблема в тому, що багато хто з гостей любить робити так: «Алло, треба екскурсія за годину!» І ти погоджуєшся, бо не знаєш, коли буде робота, чи буде вона, і скільки ти заробиш — бо це все ж таки сезонна робота. На початку я брала геть усі екскурсії. Просто всі! Зараз я вже можу сказати: «Вибачте, я не можу, але пораджу когось іншого». Тому що ж треба себе заспокоювати і давати відпочити.

*

Гід — це професія, з якої можна жити, якщо ти доводиш людям цінність свого продукту, коли прогулянки з тобою не нудні, коли ти доносиш до людей, що екскурсії — це новий вид дозвілля, і досить цікавий! На жаль, багатьом людям із дитинства закладають у голову, що екскурсії — це нудно, це автобус, це стара бабуся, яка собі бубнить під носа щось зовсім нецікаве, і що це нескінченні церкви, які вам показують, бо вважаться, наче не можна приїхати до Києва і не побачити Софію. А насправді — та легко можна не ходити до Софії! Гості самі мені кажуть: «Ми церкви на фото в інтернеті подивимось! Ведіть нас по секретних двориках і барах!»

sofia2

*

Думаю, що у кожної людини, яка займається власною справою, буває таке: ну-все-я-більше-не-можу! Коли за місяць у тебе тільки три замовлення, ти починаєш думати: «Ну, оце я якесь фуфло роблю, людям воно не треба…» Але такі моменти паніки все одно проходять, і ти вже розумієш, що з власною справою завжди будуть ці «американські гірки»: злети, падіння! От спокою не буде!

*

— Київ досить мінливий. Ти, наприклад, знаєш свій маршрут, двісті разів його проходив, впевнено ідеш зі своїми гостями, а тут бах! — хвіртка із кодовим замком. І що тут скажеш? За одну ніч у нас дуже легко може з’явитися паркан, хвіртка, огорожа, кодовий замок.

sofia8

*

Навіть на тих вулицях, які ти сто разів проходив, завжди залишається щось таке, чого ти раніше не помічав. Коли в мене є вільна хвилинка, я іду містом і заглядаю у дворики. Найчастіше там звалища, але трапляються і справжні перлини. Двори всі різні. Якщо ми говоримо про дворики Подолу, то там ще бувають спільноти сусідів, які не дуже щасливі від того, що до них постійно ходять якісь люди. Буває, заглядаєш у двір, а тобі тітонька з балкону вже кричить: «Туалету тут нема!» Я кажу: «Та він мені і не треба, я взагалі-то екскурсовод!». « Ну да, ще скажи, що ти киянка!» Кажу: «Так, киянка!» А мені у відповідь: «Ну да, «киянка», кияни на Хрещатику гуляють!» Отакі бувають жіночки у двориках, і з ними теж треба вчитися знаходити спільну мову!

sofia12

*

Мої улюблені місця у Києві теж досить мінливі: все залежить від настрою, від погоди, бо ти ж не будеш надворі сидіти, коли іде сніг чи дощ. Я дуже люблю двори на Ярославовім валу. Там є один дворик у будинку номер 17 — він зелений, там одна-єдина лавочка, поруч видно будинок Сікорського. Ти сидиш там сам-один, більше нікого нема, двір такий зелений, це наче маленький ботанічний сад для тебе! Теж саме і у будиночку Шевченка на провулку Шевченка: лавочка, дворик, абсолютна тиша. Ніхто тебе звідти не вижене, можеш ще і в музей сходити, там будуть тільки раді. Зараз моє топ-місце — це балкон галереї Нарбут, з нього видно будинок Митрополита, куполи Софії і внутрішній дворик. Якщо ж говорити про зиму, то я дуже люблю кав’ярню Тарторія на Володимирській вулиці, яка зроблена у стилі старовинної квартири заможного киянина.

*

Звідки взялось оте «гід в капелюшку»? Якось я спускалась Андріївським узвозом, і побачила на якомусь столі цілий стос капелюхів. Нікого нема — тільки стіл і капелюхи! Серед них був один зі стрічкою з «горохом», а я якраз у той день була у сукні «в горох». Я стала дивитися на капелюха: купити чи не купити? Таки купила, і почала його носити — дуже скоро він став активним доповненням до мого образу. Що використовують гіди, як орієнтир для своїх гостей? Хтось приходить із папочкою,  хтось із парасолем, ну а я приходжу в капелюсі! До того ж, з’ясувалось, що одна з моїх бабусь теж дуже любила капелюшки і навіть колекціонувала їх. Тепер буває, що без капелюха на вулиці мене не одразу вже і впізнають, бо я дуже рідко, коли виходжу з дому без нього!

sofia4

*

Записала Ольга Карі, фото Ольга Карі, Антон Лазутін