Запрошення на тишу

pavilosta34

- Як вам кава? – бариста не питає, а кричить до мене через барну стійку. Та я все одно заледве чую його слова, швидше вловлюю сенс за тим, як ворушяться його губи. Музика з динаміків оглушує.
— Дуже добре! – киваю у відповідь, сподіваючись, що він і на мигах зрозуміє, бо мені не сила перекричати оглушливу перкусію. Кава тут і справді смачна — фермерське зерно з поміткою specialty, унікальний аукціонний лот, високогірна Кенія, зібрана мало не руками незайманих дівчат, світла обсмажка, звичайно ж – місцева: таким еспресо не гріх похвалитися у вишуканому середовищі кавових гурманів, бо ж очевидно, що в тутешній кав’ярні вони – завсідники. Та все ж подумки я вже викреслюю цю кав’ярню із місць, куди навідаюся ще раз. Музика гримить так бучно, що я заледве можу сконцентруватися на стрічці фейсбучних новин, яка в принципі не вимагає аж надмірного напруження мозку. Та що там новини, я навіть не чую власних думок! Уже на виході я все ж таки поцікавилась у хлопців за стійкою, що аж підтанцьовували, розставляючи чашки, чи не загучна у них в закладі музика? Навіть півгодинне кавування – то ціле випробування для нервової системи, а як працювати в такому гаморі цілий день, навіть уявити важко. У відповідь вони як один знизили плечима, мовляв, ну, у нас так. Що ж, бувайте здорові, бережіть свої вуха.
У Києві сьогодні не важко знайти кенійську фермерську каву, якої у світі зібрали всього кілька сотень кіло врожаю, можна відшукати шотландського лосося дикого вилову, білий п’ємонтський трюфель та ікру морського їжака, але, правду кажучи, в сучасному світі найбільшим делікатесом, подекуди геть недоступним, стає тиша. Її, на відміну від трюфелів, за гроші не купиш.
Дефіцит тиші повсюдний. Її бракує в громадських місцях і в офісах, в міському транспорті та в книгарнях, в магазинах, кафе, парках, в метро, в літаках. Навіть сидячі на самоті біля моря не можна бути певним, що поруч знічев’я не намалюється гордий власник портативної колонки із дуже сумнівним музичним смаком. Тиша – це явище «нової розкоші», в основі піраміди якої знаходиться відповідальне споживання й приборкання нескінченних «хочу» і «дайте», далі йдуть мінімалізм, екомислення, спрощення трибу життя. І чим ближче до вершини, тим тихіше навкруги.
Київські ресторани, кав’ярні і кафе тим часом на всю силу продовжують «качати ритмами» свою публіку в найбрутальніший спосіб. Спробуйте пошукати в столиці заклад, де до борщу і смаженої тріски замість оглушливого «тунц-тунц» вам запропонують приємне вуху нічого. Насправді, надто гучна музика – то не вибрик нахабних офіціантів чи перезбуджених кофеїном бариста, це така собі оптимізація потоку гостей. У багатьох закладах, особливо з тих, що працюють у бізнес-моделі динамічного руху недорогих продуктів для широкої авдиторії, підкручують ручку динаміка так, щоб аж кров із вух юшила, аби гості швидко поїли і швидко пішли, а не розсиджувалися у розслаблених теревенях вже потому, як спорожніють тарілки. Чим вищий середній чек закладу, тим більше шансів натрапити на стишену музику, доповнену шелестінням білих рукавичок офіціантів, глухим перестуком порцелянових тарілок і заледве чутним піканням пейпасів платинових карток.
Що ж, гроші люблять тишу, чого скажеш про людей. В одній київській кав’ярні сам власник якось вирішив, що більше жодної музики в його закладі не буде. Прогресивного чолов’ягу першими «зафукали» його ж співробітники. Та він був невблаганний. Музику прибрали. Того ж дня гості, замовляючи каву, співчутливо цікавилися, чи, бува, не зламалися колонки, чи не поцупив хто програвач? Бариста заходилися пояснювати: така нова політика керівництва, мовляв, у Європі вже повним-повнісінько кав’ярень, де музичний супровід відсутній і від того іще ніхто не вмер! В Європі, може, і не вмер, а за тиждень потік скарг від гостей, для яких кавування в тихій кав’ярні видалося абсолютно некомфортним, змусив власника знов під’єднати колонки і включити програвач.
Місткиня Гоні Раян уже п’ятнадцять років влаштовує по всьому світу Тихі Вечері. Свій проект The Silent Dinners вона називає мистецько-соціальним перформансем: відтоді, як урбаністичний світ потонув у звуковому бруді, вечері в мовчанні, без музики і без заціпенілого погляду на екран смартфона, перетворились на справжнє мистецтво. За час існування проекту, Гоні організувала 42 гастрономічні перформанси у десяти країнах світу. Це були Тихі Вечері для гостей мистецьких заходів, виставок, приватні вечірки, пікніки в садах, секретні посиденьки на відкритих дахах. Готувати страви із розмаїття сезонних локальних продуктів (це одна з важливих концепцій проекту) Гоні запрошувала місцевих шеф-кухарів, із тих, хто поділяв її цінності. Кожна вечеря була і є неповторна, незмінними лишаються тільки правила для гостей: розмовляти вголос не можна, говорити до сусідів по столу не можна, писати і читати також, на телефони, смартфони, планшети та інші під’єднувачі до соціальних мереж накладене суворе табу. Можна посміхатися, пити вино, медитувати, насолоджуватися їжею, ба більше, можна навіть принести із собою рукоділля і в’язати шкарпетки у перерві між подачею страв – правила цього не забороняють! На сайті проекту Гоні інформує, де найближчим часом планує влаштовувати Тиху Вечерю, зокрема цього року вона збиратиме гостей в Парижі, кожен охочий може заповнити формуляр і стати в чергу.
Та для початку можна облаштувати бюджетний домашній тренажер: під час обіду чи вечері вимкнути мобільний телефон, відкласти в бік книгу і запросити трохи тиші в своє життя.

Ольга Карі для видання Український Тиждень