Сервіз апокаліпсису

«Гадаєте, вже можна нарешті користуватися сервізом з буфету?». Дотепний жарт, що народився у розпал коронавірусного карантину, насправді є маркером цілої епохи, а не лише бентежного сьогодення. Бо недоторканість родинного сервізу, закладеного в буфет батьками чи то ще батьками батьків, наче капсула часу для майбутніх нащадків, визначає міру апокаліптичності довколишніх подій. Здається, поки стосики тарілок з Мадоннами і різьблені келишки з богемського кришталю стоять непорушні, осяяні сказаним бабусею раз і назавжди «не чіпай, бо розіб’єш», ще є надія для людства безпечно попетляти між крапельками ядерного дощу чи вистояти у боротьбі із вірусами. Щоправда, на око важко визначити, чи це вже той апокаліпсис, коли можна витягати з буфету раритетні фужери, чи ще варто зачекати.

Здається, перший підземний поштовх, що серйозно струснув напаковані сервізами шафки, відчувся на зламі тектонічних плит історії, в розломі яких народилась нова епоха, під назвою «лихі й голодні дев’яності».  Земля вже давно гуділа під тим чеськими полірованими стінками, провіщаючи катастрофічну крихкість прийдешніх часів, але саме 90-ті роки чи не вперше поставили під сумнів – принаймні, теоретично, — доцільність існування кришталевих карафок і розписаної порцеляни, якщо не було, що в них наливати і що насипати в них. Гроші зникли як явище, їх заступило паперові сміття під назвою купони, продукти добувалися тяжко, боляче і в нескінченних чергах. І чимало з тих недоторканих сервізів (ще навіть з фабричними цінниками на донцях чашок) перекочували із з лискучих домашніх буфетів на розстелені цератки стихійних ринків, звідки їх за безцінь розбирали, розпаровували й розносили по чужих домівках. Перші «човники» тягли лантухи родинного посуду нічними електричками на Гомель, вивозили рейсовими автобусами на Польщу, Латвію, Литву разом із іншим мотлохом – дрилями, наперстками, іграшками, котушками дротів, що їх сподівалися вигідно продати, і повернутися додому із кишенями, повно напханими доларів, «зайчиків» чи дешевого золота з ризьких чорних ринків. Замість ажурних порцелянових чашок в спорожнілих шафах уже шикувалися жерстяні бляшанки від перших іноземних газованок й пива, та тверді обгортки перших закордонних цигарок —  оце вже були «цінняки», а не ота старезна порцеляна, яку й годі було помислити колись зрушити з місця! Та за великим рахунком виставки посуду у шафах в дев’яності роки все ще міцно трималися своїх позицій: сервізну порцеляну виставляли на стіл або на великі свята, або не користувалися нею взагалі. Хоч макрокосмос існування «вчора-радянської-сьогодні-української» окремо взятої родини зазнав серйозних випробувань, загроза Апокаліпсису виявилась передчасною – то всього лише настали кляті цікави часи!

Та вже відтоді зірка домашніх музеїв посуду покотилась до обрію. Поліровані меблі, куплені за «совка» марніли, серванти стрімко виходили з моди, розсипалися від часу, а в нових польських чи італійських (випиляних, насправді, на якійсь місцевій провінційній фабриці) стінках, розставлених уздовж щойно відєвроремонтованих вітальнь, часом навіть не було скляного модулю із прозорими стулками, щоб виставити там напоказ пишноти бабусиних тарілок. Дарувати молодятам громіздкі сервізи на 12 персон ставало моветоном, бо ж навіть якщо новостворена родина направду потребувала чашок і полумисків, хто б їй дозволив розколошкати для того парадний весільний набір! Потроху посудні скарби осідали в коробках на антресолях, по темних кутках шаф чи підвалів, припадаючи пилом й забуттям.

Звісно, вже зараз з’явилися відчайдухи, які геть не мають побожного ніяковіння перед «цими бокальчиками, що їх дідусь привіз із НДР» чи «келишками у вигляді рибок, подарованих бабусі на 50-ти річний ювілей». Бо ж ми для речей, чи речі для нас? Та навіть ті, хто без докорів сумління дозволяли собі класти бутерброда на тарелю із позолоченою облямівкою з сервізу Мадонна, все ж таки спершу про всяк випадок перевіряють, скільки зараз за ту Мадонну дають на аукціонах типу ebay.

Принади сервізів, яким сама доля, здається, присудила дочекатися великої космічної Катастрофи, яка покладе край існуванню цьому Всесвіту, хоч і тьмяніють в часі, та не втрачають своєї сили. На них немов лежить чарівне закляття, і щоб зламати його – не достатньо мати ключа від підвалу чи антресольної шафки. Спершу треба розчаклувати власні мізки, в яких раз і назавжди, десь на атомному рівні вбудовано запобіжник від ужиткового ставлення до келишків-рибок чи бабусиних чашок. Я знаю про що кажу: на весілля дідусь подарував мені чеські коньячні сніфтери, які він вручив із словами-заклинаннями: «Бережи їх, це пам’ять!».  Двадцять років минуло – коробка досі мандрує квартирою нерозпакована, бо я не знаю, як інакше вберегти тонкі келишки у вирі свят і буднів.

Чесно кажучи, мене щось і досі не тягне розпакувати їх і посмакувати хорошим бренді із якісних бокалів. Може, тому що і цей Апокаліпсис ще не справжній?

Ольга Карі для Українського тижня, авторська колонка від 18-24.09.2020