Мода на помаранчеве: грузинські посиденьки з келихом
Якщо ваші стосунки з винами не надто складні й обтяжливі (тобто ви, як і я, не маєте диплому сомельє, не вкладали в еногастрономічні самоосвіту грубі гроші і навіть не маєте спеціальної винної шафи вдома), то знайте, ви не самі, я на вашому боці. Це зовсім не соромно пити, любити, купувати прості й питкі вина, такі, що не вимагають від вас «напувати щоки» й видавати щось на кшталт: «отут післясмак такий… мнем-мнем… (і ще трохи плямкання)… пухнастий!» (Яких тільки епітетів до вина не почуєш на винній дегустації у колі «наближених» до еногастрономічних таїнств!)
Сидячи за одним столом із знаними знавцями та експертними експертами, я завжди почуваю себе ніяково – бо які в мене козирі? Що мені протиставити «пухнастому післясмаку»? Те, що мені від самого лише аромату корка старовинного бордо голова болить? Що моя вічна любов – то фраголіно, ламбруско та інші грайливі бульбашки, а моя межа – то легенькі вірменські розе?
Тож еногастрономічним посиденькам у колі знавців я віддаю перевагу легким, ненав’язливим вечерям, де поруч із келихом не лежить папірець для оцінок та опису «носів» чи післясмаків, і де про вино розповідають байки та цікавинки, без повчань, але з купою смаколиків, від яких вигинається стіл!
Моє особиcте знайомство з помаранчевими винами почалось з натуральних італійських вин, які я, не моргнувши, пила, «тримала обличчя», не кривилась, хоч раз у раз запитувала себе: «Це оте модне вино? Оте помаранчеве, від якого шаленіють кращі з кращих сомельє і рестораторів?» Визнаю, я не дозріла до справжнього натурального біодинамічного вина, але пильнувала моменти, коли від мене чекали, що я напну поважно щоки і видам щось про «пухнастість післясмаку».
Аж виявляється, мало того, що грузини роблять такі помаранчеві вина, до яких не треба рости чи дозрівати, так це вони й були найпершими у світі, хто започаткував технологію їх виготовлення. Ну, не персонально і конкретно тільки грузини – йдеться про територію Кавказу, сучасної Грузії зокрема та навіть частину Ірану, але так, помаранчеві вуха стирчать із традиційних терракотових квеврі – глиняних «амфор», у яких грузини з давніх давен витримували вино. Квеврі «закривали» віском, а потім прикопували у землю, аби у такий спосіб зберігати температурний режим.
Отже, сучасному модному тренду «нішевого» помаранчевого вина насправді вже виповнилося щонайменше тисячу років. Якщо коротко, то помаранчеве вино – це біле вино, яке витримують у квеврі як червоне, настоюють його певний час на вичавках: шкірках, кісточках та навіть гребінцях (гілочках) від грона. В результаті, маєте у келиху золотаве вино з нотами легкої свіжості білого та яскравістю танінів червоного у смаку.
Грузини, століттями роблячи вина у такий спосіб, і навіть дотепер, мають потішитися з того, що їм не треба бронювати за півроку столик у якомусь скандинавському ресторані, аби посмакувати «справжнім натуральним помаранчевим» з Грузії — вино з дідового льоху може бути нічим не гіршим, ще й набагато дешевшим!
Й, напевне, смачнішим, бо теруар вина повністю співпадатиме з «теруаром» печеного баранця, кебабів, хашлами, пхалі чи ачми, які подадуть на стіл!
Отже, якщо ви ще не знаєте, чи смакують вам помаранчеві вина, чи готові ви до них, чи гідні ви взагалі нюхати їхні короки, не пхайтеся одразу до зарозумілої натуральності італійських вин, потоваришуйте спершу з грузинськими – з ними набагато легше знайти спільну мову.
Моя дружба з грузинськими помаранчевими розпочалась у ресторанчику МАМА ГОЧІ, час від часу тут проводять цікаві дегустації на три-п’ять вин із стравами, тож просто дочекайтесь чергової зустрічі. Тут і вином почастують, і телавськими смаколиками обов’язково нагодують, а ще пригостять хінкалі та гарячезними хачапурі, поки сомельє розважатиме тостами та цікавими історіями.
Та насамкінець посиденьок перед вами постане питання: купити додому пляшечку помаранчевого вина чи, грець із ним, одразу квиток до Тбілісі?
Текст: Ольга Карі
Фото: Ольга Карі, Антон Лазутін